Останнє кохання Тараса Шевченка

...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий “Заповіт” було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім’єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Каневі постали дві могили. Висока і знана – самого поета, і забута до недавнього часу – його нареченої.

Жінки, яких кохав поет

Про Шевченка багато брехали. І за його життя, й опісля. І до “Великого Жовтня”, і майже до наших днів. Особливо багато спекуляцій розвелося навколо особистого життя поета. Насправді ж усе виглядало досить прозаїчно. Він закохувався, ревнував, з гуркотом розривав стосунки. А ще – дуже хотів одружитися, мати сім’ю і дітей. Але чим більше він цього прагнув, тим гірше у нього виходило. У чому ж річ?

Сам сирота і кріпак, Тарас Шевченко і дружину хотів мати з цього оточення. Але трагедія поета полягала у тому, що він переріс своє колишнє середовище. Селянки уже не сприймали його, вважаючи дивакуватим панком. А панночок не сприймав він – коло тогочасної еліти він до кінця своїх днів вважав чужим.

...Першою була актриса Пеунова із Нижнього Новгорода. Тут Тарас Шевченко, повертаючись у 1857 році із заслання, змушений був півроку прожити під поліцейським наглядом. Актори тоді не належали до привілейованої касти, а він шукав саме таких – простих і небагатих. Тарас Шевченко стежив за духовним і професійним ростом актриси-початківки, підбирав їй необхідну літературу, заради неї навіть зумів запросити знаменитого російського театрального актора Щепкіна, аби той хоч раз зіграв із Пеуновою, дав оцінку її таланту і допоміг влаштуватися на велику сцену в Харкові. Із цього роману залишилася тільки дружба зі Щепкіним і портрет актора, який нині зберігається у Львівському національному музеї. Однак Пеунова виявилася надто вже легковажною молодою особою і, пирхнувши, в останній момент відмовилася від вигідного ангажементу в Харківському театрі, який їй все-таки влаштував Щепкін.

Потім доля звела його з Христиною Довгополенко – наймичкою троюрідного поетового брата Варфоломія Шевченка, він навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж. Але та відмовила Тарасові Шевченку заради молодого писаря.

Не все, звичайно, було так сумно. Опорою в духовному житті Шевченка зуміла стати Варвара Репніна, внучка останнього українського гетьмана Розумовського. На час знайомства їй було майже 40 років, йому – 29. Але у той час Шевченко кохав іншу – 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у “Кобзарі” є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня.

Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок.

Таку “маленьку кучеряву Оксаночку” Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна “дівчинка до чаю”, як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.

Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: “Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.” А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.

Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля…

Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Саме Шевченко “привів” Ликеру до Канева, - вважає провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у Каневі Зінаїда Тархан-Береза. – Вона зрозуміла, ким насправді була ця людина, тільки пройшовши довгий і важкий життєвий шлях.

Таємниця кладовища “Сільце”

Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тархан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг. Але як знайти безіменну могилку, яку викопав гробар із богодільні? Перепитано десятки старожилів – все марно. Допоміг випадок. Виявляється, не всім у Каневі старенька Ликера була чужою. А одному з мешканців – Івану Бондаренкові – вона навіть врятувала життя. Із вдячності він врятував від забуття її могилу.

Ликера Яковлєва (Полусмак) була столичною мешканкою, зналася на ліках і травах, і буквально витягнула із могили сина Аврама Бондаренка, у якого винаймала житло. Від жару і болю у грудях хлопця лікували натиранням грудей керосином. “Якби не втручання цієї жінки, я помер би в п’ятирічному віці”, – казав він. З нині покійним Іваном Аврамовичем ми розмовляли сім років тому, він показував обпечені керосином груди і водив нас на могилку своєї рятівниці. “Я не вірю в те, що така чудова жінка могла бути причиною смерті великого поета”, - казав Бондаренко.

Тараса Шевченка у Каневі не пам’ятають, а от Ликера у спогадах залишилась. Пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Ликера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їх весіллі неодмінно був рушник з півнями.

“Подивись на мене, як я каюсь”

Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…”

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

У чому полягала драма Шевченкового життя?

Біографи Т. Шевченка налічили на поетовому віку лише сім просвітлених днів із сорока семи років життя. Сам поет знаходив їх ще менше. «...Немає ні же єдиного случаю, щоб до ладу було згадать», «...шукаю, щоб чим похвалитись, що й я таки жив...», «не дав мені Бог нічого!» — з болем і гіркотою підсумував він на засланні. Драма його життя була непомірною як на одну людину, а тому закономірно, що основний тон його лірики — елегійний, печальний, а самого поета називали найтрагічнішим ліриком в усій світовій літературі.

Т. Шевченко як геній, народжений нацією у найкритичнішу хвилину її існування, взяв на себе весь тягар її драматичної долі, відповідальність перед світом і за мертвих, і за живих, і за прийдешніх. Трагізм всенародного буття він переживав надзвичайно емоційно, зболено, пропускаючи все через своє серце, не відділяючи суспільного від особистого. Недаремно ж писав: «Історія мого життя є часткою історії моєї Батьківщини». А історія та була невтішною:

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив?..,

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

(«Іржавець» )

Цими болючими питаннями Т. Шевченко мучився і карався все своє життя, взявши під захист знедолений народ у своєму люблячому синівському слові.

Драматичним було й особисте життя поета. Власне, особистого життя у звичайному людському розумінні Т. Шевченко не мав: сирітське дитинство, поневіряння по наймах, по чужих світах, заслання, самотність. А він так прагнув щастя, так мріяв про нього, так небагато просив його в Бога:

А я так мало, небагато

Благав у Бога. Тілько хату

Одну хатиночку в гаю.

Та дві тополі коло неї,

Та безталанную мою,

Мою Оксаночку; щоб з нею

Удвох дивитися з гори

На Дніпр широкий, на яри...

(«Не молилася за мене...»)

Відсутність близької людини — чи то матері, чи сестри, чи дружини — Т. Шевченко переживав неймовірно, звіряючи слову всі свої почуття і настрої. «Нема, анічогісінько нема!» — такий лейтмотив багатьох його автобіографічних віршів («Якби з ким сісти хліба з їсти», «І золотої й дорогої», «Якби ви знали, паничі», «А. О. Козачковському», «Н. Костомарову», «Добро, у кого є господа», «Минули літа молодії», «Ми восени такі похожі» та інші).

Ще одне джерело мук і болю поета — це драма самотності його як талановитого, геніального митця. Першим з-поміж численних інтерпретаторів і дослідників творчості Кобзаря на це звернув увагу Симон Петлюра, хоча сам Шевченко для таких висновків матеріалу дав удосталь. «І хто знає,— писав критик,— можливо, у тій чаші страждань, яку довелося випити за свого життя «геніальному сіромасі», найгіркішими краплями були саме ті, що отруювали уражену свідомість «самотнього» і зданого на самого себе в своїй творчості поета».

Доля талановитої, геніальної особистості драматична в будь-якому суспільстві. Бо геній випереджає свій час, рівень його мислення, тому почувається самотнім, «одиноким, як сказав Т. Шевченко. У тоталітарному ж суспільстві талант із творчим, конструктивним началом не просто не приймається — йому чиниться опір, його намагаються позбутися. Тому митцеві доводиться поринати у свій власний внутрішній світ, шукати співрозмовника в собі самому. Цим зумовлена у творах Т. Шевченка велика кількість діалогів із своїм внутрішнім «я» («Думи мої, думи мої», триптих «Доля», «Муза», «Слава», «Хіба самому написать таки посланіє до себе...», «Чого ти сумуєш? Душе моя убогая»). Ці діалоги із самим собою надзвичайно емоційні.

Справжній поет починається з непогамовної потреби висловитись і бути почутим. Т. Шевченка ж здебільшого не чули, хоч, здавалося, й слухали, бо ж дружньої поради чи об'єктивного критичного слова на свою адресу він так за життя і не дочекався. Інакше не написав би цих печаль них рядків:

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене..

 Мені було аж серце мліло,—

Мій Боже милий! Як хотілось.

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

 Чи варт вона огня святого?..

Не дочекався «святої правди ні од кого» — підсумовує поет свої болючі роздуми над сутністю взаємин із оточуючим середовищем, суспільством. До того ж не забуваймо, що Т. Шевченко був чи не єдиним генієм із статусом раба і не мав відповідних умов, щоб в усій повноті розкрити свою геніальність, не мав можливостей для творчого зростання. «Как царь ума»,— як писав Кобзар у поемі «Тризна»,— він мусив

Убогим, нищим.

Из-за куска насущной пищи

Глупцу могучему годить, ..

И мыслить, чувствовать и жить!..

Вот драма страшная, святая!..

И он прошел ее, рыдая...

Отже, до особистої драми Т. Шевченка як людини взагалі і як людини відповідної епохи, нації додавалась і невимовно важка драма самотності його як геніального творця, неприйнятого і належним чином не пошанованого за життя суспільством.